Герої енергетичного фронту: “Щоранку між обстрілами спішу на роботу"

04 квітня 2022

Жінка, яка працює оператором на газорозподільній станції, залишила своє село в Житомирській області і продовжує передавати дані лічильників.

Тетяна С. (з метою безпеки прізвище не наводимо, – ред.) проживає у селі на Житомирщині, де з трьох тисяч жителів залишилося лише 400. Літні люди не виїхали, так само як і бійці територіальної оборони, електрики, трактористи – всі ті, хто не може залишити свої робочі місця. Серед них і Тетяна, оператор ГРС Боярського лінійного виробничого управління магістральних газопроводів.

Вона продовжує підтримувати як ГРС, так і селище, яке стало для неї рідним за сім років. У 2014 році Тетяна переїхала до Житомирської області з Донецької. Вона родом з Мирнограда (колишнього Димитріву).

Жінка розповідає, що, коли переселилася, відчула тут свободу, тому вдруге переживати підступну війну поряд із домом стало ще важче. Водночас їй пригадуються всі набуті навички. Нещодавно вона разом з дітьми провела п’ять днів у підвалі під час обстрілів.

Незважаючи на війну, ця операторка ГРС щодня передає показники лічильників газорозподільної станції диспетчерам. Про це зазначила Ольга Бєлькова, директорка з питань взаємодії з державними органами та міжнародними організаціями.

 “На роботу, звісно, потрібно ходити, адже мешканці області потребують стабільного постачання газу, – говорить Тетяна, – тому потрібно залишатися і виконувати свої обов'язки. Від цього залежить, чи люди будуть у теплі та з їжею. Якби я не ходила щодня на роботу, не відомо, що сталося б з тиском на ГРС. Але, попри обстріли, я щоранку поспішаю на роботу. Перевіряю всі показники і радуюся, що все працює.”

За освітою вона електрослюсар. Але в 2014 році пройшла курси та перекваліфікувалася на оператора газорозподільної мережі. Розпочала працювати в "ОГТСУ". Тепер героїчна жінка самостійно піклується про важливий об’єкт газотранспортної системи. Заїхати в село іншим працівникам наразі неможливо: з одного боку підірваний міст, з іншого – окупанти.

“Це потрібно витримати, – говорить Тетяна, – про це важко говорити. Українські воїни нас охороняють, ми під їхнім захистом. Але невідомо, звідки може впасти снаряд чи трапитися щось інше. Коли тихо, хочеться розслабитися, здається, що війни немає, але… за мить знову чуються вибухи. Окупанти стріляють навмання, без мети. Ніхто не знає, куди прилетить. Сусіднє село обстріляли, загинули люди і багато поранених. Три рази потрапили в зерновий склад у нашому селі. Ми намагаємося триматися. Було важко, коли в магазинах не було продуктів, але тепер поставки налагодилися. Мої діти – мої найперші захисники. Вони додають мені сили, підтримують і заспокоюють, вони мене тримають. Як син, так і дочка відмовилися евакуюватися без мене. А я вирішила залишитися і підтримувати нашу ГРС.”

Теги:Поділитись