Геннадій Рябцев

Чому в Україні немає ознак паливної кризи попри нове мито на російське дизпаливо

13 серпня 2019

Після введення мит на імпорт дизельного пального та деяких видів скрапленого газу з Росії, найбільший постачальник російського дизельного пального в Україну - компанія Wexler оголосила про призупинення своїх поставок.

У відповідь на це представник президента в уряді Андрій Герус зазначив, що імпортери почали шукати інші джерела постачання. Міністр інфраструктури Володимир Омелян повідомив, що за необхідності Україна здатна імпортувати нафту через морські порти для підвищення власної переробки нафтопродуктів.

Чому український ринок залишиться з пального і чи можна активізувати українські нафтопереробні заводи, розповів Геннадій Рябцев, професор Києво-Могилянської школи врядування.

Сьогодні в Україні не спостерігається жодних ознак паливної кризи, оскільки вітчизняний ринок нафтопродуктів є відкритим, конкурентоспроможним і достатньо живим. Ситуація суттєво відрізняється від 2005 року, коли імпорт блокувався захисними митами, а зупинки українських НПЗ безпосередньо призводили до підвищення цін. Причини для підвищення цін тоді могли бути різні: від невчасних ремонтів до природних катастроф.

Ціни "брутто" на українському ринку у споживчому сегменті є нижчими за середньоєвропейські, в той час як ціни "нетто" (без податків) вищі. Якщо в ЄС трейдер отримує приблизно 3% прибутку, то в Україні цей показник коливається від 10 до 15%, іноді і більше. Незважаючи на нові спеціальні мита, український ринок залишається дуже привабливим не тільки для постачальників з Білорусі та ЄС, але і для російських. І навіть якщо хтось, наприклад Wexler, заявить про зупинку експортних поставок, згодом з'ясовується, що просто змінюється маршрут поставок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна поставила рекорд із імпорту дизпалива в липні - Argus

З іншого боку, політична та економічна нестабільність в країні заважає українським підприємцям планувати свою діяльність надовго. Це змушує їх вкладати всі кошти в торгівлю, а не в розбудову та модернізацію виробництв.

Тому, хоча в Україні функціонують сім нафтопереробних та газопереробних заводів, активно працюють лише два – Кременчуцький і Шебелинський, які обробляють переважно нафти й газовий конденсат власного видобутку (по 1.6 і 0.5 млн тонн відповідно). Кременчуцький завод ще імпортує близько мільйона тонн сировини, у той час як інші, коли вони ще були потужними підприємствами, мають серйозні проблеми з правом власності та обладнанням.

Продукція Дрогобицького й Надвірненського заводів групи Приват навіть не відповідає старим стандартам якості, тому їх використовують тільки як нафтобази. Схожа ситуація у Херсонського НПЗ, реконструкцію якого планували ще з 2005 року, але обмежились здачею старого обладнання на металобрухт. Остаточно невизначеним залишається статус Лисичанського НПЗ, який залишається під контролем росіян, та знаходиться в зоні ризику через близькість до лінії розмежування. Проблеми також є й в Одеського НПЗ, зокрема невдала спроба націоналізації після Євромайдану і незадовільна ефективність його роботи.

Шебелинський та Кременчуцький заводи наразі переробляють близько 3 мільйонів тонн нафтової сировини, хоча в Кременчуці завжди кажуть, що вони спроможні збільшити виробництво на 40%.

Втім, українські виробники просять захисту від конкурентів-імпортерів, пропонуючи або ввести квоти на постачання нафтопродуктів з окремих країн, або повернути захисні імпортні мита. Але споживачі пам’ятають, до чого можуть призвести такі дії - затримки з ремонтами, непередбачені природні явища... що зрештою веде до дефіциту пального на ринку, підвищення цін і інших наслідків обмеженої конкуренції. Мені особисто незрозуміло, чому держава досі не впровадила непрямі заходи для підтримки “вітчизняного виробника”, наприклад, відстрочку сплати ПДВ, нульові мита на ввезення спеціального обладнання, зменшення податків на період реконструкції тощо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна може замінити поставки пального з Росії морем - Омелян

Другою проблемою щодо збільшення переробки є сировина. Найімовірніший експортер - Азербайджан, незважаючи на зацікавленість у постачанні нафти в Україну, ставиться до цього питання виключно практично. Якщо портові збори у Південному, Одесі чи Херсоні будуть надмірними, а систематичних закупівель ніхто не гарантує, то і з нафтою для України можуть виникнути проблеми.

Нещодавно Кременчук отримав поставку американського сорта нафти Bakken. Дехто поспішив назвати цю подію “значною”, однак насправді нічого революційного не трапилося. Адже американська нафта транспортується через Атлантику супертанкерами, що вміщують більше 320 тисяч тонн сировини, у той час як Одеса може приймати танкери тільки до 80 тисяч тонн. Тому для систематичних поставок американської нафти Україні потрібно кілька танкерів, що потребує перезавантаження, тоді як постачальнику простіше продати весь обсяг в Італії, Греції або будь-якій іншій країні з потужнішими заводами.

Щоб збільшити завантаження вітчизняних підприємств, необхідно укладати довгострокові контракти з експортерами, але для цього потрібні значні кредити, отримання яких також є великою проблемою.

Автор: Геннадій РябцевТеги:дизпаливонафтопродуктиНПЗімпортПоділитись